Тарасюк Галина 'Сестра моєї самотності'.pdf

Галина Тарасюк

сестра

моєї

самотності

Відродження

2010

УДК 821.161. 2-31-33

ББК 84.4УКР-44

Т 19

Тарасюк Г.Т.

Cестра моєї самотності. - Бровари: вид-во ПП "МН ТРК "Відродження", 2009.

- 322 с.

ISBN978-966-96601-7-6

Дорогий читачу! Перед вами третє, допрацьоване і доповнене

видання роману, якому судилося стати першим українським

бестселером. Журнальний варіант роману, що побачили світ 1993 року

під назвою “Смерть сестра моєї самотності”, наробив чимало галасу і

неприємностей автору. Незважаючи на це, усі подальші роки Галина

Тарасюк працювала над текстом, перетворюючи його на широке

художнє полотно про українське життя на межі двох епох: від

Чорнобильської трагедії до наших днів. У центрі роману трагічно

містичне переплетіння доль і житейських доріг двох талановитих жінок,

зіткнення двох неординарних характерів. Ця дружбаворожба між

подругами продовжується навіть після загадкової смерті однієї з них і

дивовижного зцілення другої...

Роман відзначений літературномистецькою премією Українського

Фонду культури ім. І. НечуяЛевицького 2009 р.

Автор попереджає: події та герої в романі вигадані, окрім тих, які вже

стали історичними.

Художнє оформлення — Олесі Сандиги

ISBN 978-966-96601-7-6

галина тарасюк

ЧАСТИНА ПЕРША

FINITA LA COMMEDIA! Виставу закінчено… Низьке,

набубнявіле важкою сизою вологою небо. Сільський убогий

цвинтар, зарослий вишняком, затиканий потемнілими, поіржа-

вілими хрестами, звареними з водогінних труб. Горбик свіжої

землі. Поверх паперового мотлоху – вінок білих-білих,

непорочно-сніжних гвоздик. От і все. Скінчилася твоя комедія,

Лоро. Розійшлися заплакані, налякані твоїм несподіваним

похороном, сельчани. Зосталася тільки я. Стою і думаю, як

добре, що не дожила до цього дощового понеділка твоя мати,

що лежить собі, бідолашна, поряд з тобою під хрещатим барвін-

ком у голубій огорожці, і я не бачу її худенької немічної постаті,

засльожених нетямних очей. Інакше... навряд чи посміла би

провести тебе в останню путь... Ба! Навіть приїхати у твоє село

чи наважилася б...

Ах, Лоро! До чого ти мене довела?! Виявляється, я ще

чогось і когось можу боятися в цьому світі! Ще здатна ніяковіти

моя крем’яна душа...

Проте, Лоро, озирнувшись по безлюдному кладовищу, чи

можеш мені дорікнути черствістю? Мені, одиноко вкляклій у

твоїм вічнім узголов'ї?

Та не про свою – про твою самотність думаю. Лишень

допіру, тут, осягнула весь трагізм твого короткого життя: гірку

приреченість бунтаря-одиночки, в якого ніколи не було тилів –

лише фронти. І жодного чесного соратника.

Сумно, але ти все одно не вижила б – надто, надміру була

порядною, до ідіотизму прямолінійною і обурливо безкомпро-

місною. А такі, як запалений апендикс, нікому не потрібні. Від

таких лише прикрий клопіт. Тому їх і видаляють. І тебе –

позбулися. Саме життя збулося тебе.

Прости і прощай! Твоя комедія скінчилася. Моя

продовжується. І ще невідомо, фінал чиєї буде щасливішим.

...Хтось обережно торкає мене за плече: ходімо! Ах, твій

брат нетяга, колгоспний бурлака і безпросвітний пияк. Опухле

сестра моєї самотності

– та не від сліз – червонясте лице і – голубі, несподівано чисті,

небесні очі. Твої очі, Лоро! Твій брат дивиться на мене твоїми

дитинними чесними очима, такими чудними, нежданими на

пожмаканій тупій мужицькій фізіономії. У матері твоєї теж

були такі... небесні. Боже милий, мене аж морозом зсипало!

Скільки разів я тобі втовкмачувала, що то непростима дурість

дивитися на світ білий, але тричі (!) чорний, такими очима. Але

ж ти... ти лиш сміялася з тої святої правди, ніби з дешевого

жарту. От і досміялась...

Даремно я нервую та з’їдаюсярізними морально-етичними

дурницями. Твоєму братові байдуже і до тебе, і до твоєї смерті,

як начхати було на твоє, чуже йому, премудре життя. То ж він з

перепою так важко мучиться, і єдине, чого прагне його дрібна

убога душечка,– похмелитися.

Тепер ти бачиш. Лоро, яка несправедлива матінка Природа,

навіть до єдиноутробних! Тебе обдарувала всіма мислимими і

немислимими чеснотами, а цього нещасного наділила тільки

вадами та пороками.

А ти – правди хотіла! Боролась за справедливість! От і маєш

її – справедливість. Від самого Господа Бога! Ти ж бо її, свою

правду, вимагала від грішних людей.

Ми вийшли за цвинтарну браму і пішли вулицею вниз, повз

стареньку школу, де ще кілька годин тому на столі в найбіль-

шому класі... височіла твоя зацвяшкована домовина. Так

вирішило сільське начальство, і я не противилась. Будинку

культури пристойного в селі не було, а школа колись була твоїм

домом: тут, у тісній комірчині на задвірку, ти жила до

п'ятнадцяти років разом з бабцею, братом і мамою-вчителькою,

доки сільська влада не віддарувала вам чиєсь “вимерле”

обійстя. Ти теж мріяла бути вчителькою. І якби не твій боже-

вільний талант, не твоя... шалена вдача, досі б жила собі у цій

хижі, ходила би сьогодні по школі з “указкою”, стара діва, синя

панчоха, зате – жива-здорова... А, може, навпаки – мала би купу

дітей, чоловіка-механізатора або директора школи, тримала б

корівку, свиней годувала. Від простого людського щастя і

добробуту погладшала б, округлилась у веселу молодичку…

галина тарасюк

Як би там не було, але в кожнім випадку з тебе вийшла би

прекрасна сільська вчителька! Так ні! Якесь безголов'я трикляте

відірвало тебе від землі і занесло аж під оболоки!

“Перемогти або вмерти. Третього не дано”, – казала.

Пригадуєш? І накаркала: те, що було гордим кредо, стало...

печальною долею.

Ах, Лоро, Лоро, що ти накоїла?! Та годі ридати! І з мене

досить! Я й так зробила все можливе і не-мож-ли-ве, аби по-

людськи провести тебе в останню путь. Коли що не так –

вибачай. Та головне – зійшлося все село. Все село прийшло до

тебе, Лоро! О! Як же ж вони щиро оплакували тебе, Лоро! Як

жалібно голосили ці селяни, приказували та витирали

кінчиками хустинок рясні гіркі сльози. Щирі, справжні сльози...

Як я заздрю тобі, Лоро! Бо ж... чи заплаче по мені так щиро хоч

одна душа?..

Поминки справляли, як і ховали, усім селом. У громадській

їдальні. І, напевно, за кошти колгоспу. Місцеве начальство,

либонь, аби не осоромитись перед столичними гостями,

“закотило” застілля пишне, з голубцями та холодцями, ще й з

“казьонкою”.

Славно тебе пом'янули, Лоро, твої прості, як правда,

земляки. І я вип'ю чарку за твою заколотну душу, аби знайшла

вона супокій та благодать на небесах.

Мені наливають, але – коньяку! Не всі твої землячки, Лоро,

такі вже й прості та чорноземні! І лукаві є, особливо ті, що –

“власть”. Як вони запопадливо метушаться коло мене, і сільські,

і районні та обласні начальнички (це я їх організувала, пригнала

і примусила тебе шанувати), як зазирають у вічі. І, либонь,

вперше в житті мені неприємно муляє те собаче підлещування,

те вдаване поважаннячко. Адже ж я палко бажаю, аби нині, тут,

у цьому забутому Богом селі, царювала ти і тільки ти. Щоб на

вустах і в помислах цих людей було лише твоє ім’я, Лоро.

Вперше в житті поступаюсь перед тобою. Радше, перед

твоєю тінню. Так хочу. Від щирого серця. Чесне слово! Ти ж

знаєш: я завжди була добра до тебе, Лоро. Найдобріша і

найсправедливіша, найуважніша з усіх, хто тебе оточував. Адже

Plik z chomika:

Inne pliki z tego folderu:

Inne foldery tego chomika: